Главная » 2023 » Апрель » 23 » В Запорізькій гімназії №19 обговорювали проблему електронних відходів
18:50
В Запорізькій гімназії №19 обговорювали проблему електронних відходів
20 квітня 2023 на платформі Zoom в рамках програми дій постійно діючого кіноклубу Docudays UA «ВІСНИК МРІЇ» з метою отримання та поглиблення знань, розвитку діалогу та ініціатив, пов'язаних із захистом довкілля, зокрема поводження з відходами, відбулось чергове засідання з теми «Захист довкілля та громадський активізм: Електронні відходи – СТОП!» з переглядом та обговоренням документального фільму австралійського режисера Девіда Фіделе «Край електросміття».
Учасниками кіноклубної події стали громадські активісти ГО «Республіка Мрія» - учні 8-9 класів Запорізької гімназії №19.
Отримувати та поглиблювати знання про захист довкілля, зокрема щодо поводження з відходами – це важливе завдання громадян Мрії, - каже керівник Кіноклубу та модератор нинішнього засідання Андрій Єлькін.
Учасники не тільки ділилися враженнями про фільм «Край електросміття», але й мали змогу згенерувати ідеї щодо можливих громадських ініціатив для вирішення проблеми поводження з відходами у своїй громаді та навіть регіоні.
Учасники шукали аргументи для діалогу зацікавлених сторін, які могли б сприяти вирішенню проблеми поводження з відходами.
Експертом зустрічі виступилаСвітлана Корзун, голова ГО "Інститут екології і краєзнавства "Запорозький край", лауреат міжнародної премії "Земля жінок", володарка сертифікату програми стажування «Громадські зв'язки» з теми «Державна політика щодо переробки відходів» за підтримки USAID, World Learning, World Affairs Council of Kentucky/Southern Indiana, PH International.
Вона нагадала учасникам, що проблема відходів в Україні вирізняється особливою масштабністю - як унаслідок домінування в економіці багатовідходних технологій, так і через відсутність протягом тривалого часу адекватного реагування на її виклики.
За її словами, у наслідок агресії росії проти України навантаження на природне навколишнє середовище значно посилилось. Як відомо, в Україні щорічно утворюється близько 400 млн. тонн відходів, і тільки 6% цих відходів переробляється, що є надзвичайно низьким показником у порівнянні з країнами ЄС, де він становить близько 40%.
Демонструючи наочну презентацію, Світлана Корзун звернула увагу слухачів на те, що неперероблені відходи розміщуються на полігонах та сміттєзвалищах, яких лише зареєстрованих налічується понад 5 тисяч. А стихійним нема числа.
- Вирішення цієї проблеми вимагає широкого спектру діяльності: від законодавчого регулювання до виховання екологічного світогляду та навчання практикам раціонального поводження з відходами, - підкреслила експерт.
Андрій Єлькін порадив учням звернути увагу на глобальний характер проблеми електронного сміття. Документальний фільм Девіда Феделе показав ці диспропорції розвитку між багатими і бідними країнами «третього світу».
Переглядаючи стрічку, учасники побачили, що у Гані це проявляється, зокрема, порушенням права на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, а також порушенням права на екологічну безпеку внаслідок перенесення до країни відходів, які важко піддаються переробці та стають джерелом забруднення довкілля.
Після перегляду фільму відбулося його обговорення. Учасники ділилися думками, висловлювали власну небайдужу позицію щодо побаченого.
Традиційно для кіноклубних подій відбулась групова робота. Перша група учасників моделювала дії уряду-імпортера відходів, друга – уряду-експортера відходів.
Олександр Бачурський, керівник пошукової групи, оголосив першочергові заходи для мінімізації проблеми:
1. Удосконалити законодавчі норми, що регулюють використання електронної техніки та впровадження їх правил утилізації після закінчення терміну служби.
2. Впроваджувати програми стимулювання використання продуктів, які можуть бути легко перероблені або утилізовані після використання.
3. Впливати на інформування населення про те, як правильно утилізувати електронні пристрої, та про те, що від цього залежить кількість відходів.
4. Розвивати систему збирання, утилізації та використання електронних відходів із залученням державних органів, виробників електроніки та громадськості.
5. Підтримувати дослідження, спрямовані на вивчення нових методів вилучення та використання відходів.
6. Запровадити екологічний податок відносно використання окремих видів електронної техніки, які приводять до великої кількості відходів.
7. Використовувати програмне забезпечення, яке дозволяє оновлювати життєві цикли електронних пристроїв, а також регулярне оновлення їх прошивки.
8. Розробити систему сертифікації продукції, яка зобов'язувала виробників випускати пристрої, що відповідають екологічним вимогам.
9. Встановити обов'язкові нормативи щодо використання перероблених матеріалів під час виробництва електронної техніки, а також щодо використання ресурсів у процесі її виробництва.
10. Впроваджувати систему лізингу для електронної техніки, щоб знизити кількість відходів, та стимулювати перехід до зразка з більш тривалим життєвим циклом.
В свою чергу Дар’я Лебединська, керівниця другої групи, презентувала результати роботи своєї групи:
1. Заборонити відправку небезпечних відходів без згоди країни, що їх отримує.
2. Заборонити прийняття та переробку відходів країнам, які не мають коштів та інфраструктури для безпечної утилізації цих відходів.
3. Запровадити більш суворі правила щодо утилізації електронних відходів, такі які встановлені у США, Японії, Німеччині та Канаді
4. Вимагати від країн постачальників електронних відходів інвестицій у сферу розвитку переробної інфраструктури
5. Розвивати освіту, підвищувати освіченість населення щодо ризиків для здоров’я та навколишнього середовища.
6. Розвивати інші (безпечні) напрямки економічного розвитку, створювати нові робочі місця, наприклад, у землеробстві або туризмі.
7. Проводити соціально виправдану політику у сфері охорони здоров’я. Удосконалити національне законодавство.
8. Підвищувати правову грамотність населення країн, які потерпають від переміщення відходів. Навчити людей захищати свої права.
9. Усунути відмінності у правилах та нормах щодо утилізації та переробки електронних відходів у різних країнах.
10. Дотримуватися міжнародної угоди з контролю за переміщенням небезпечних відходів (Basel Convention), яка регулює міжнародну торгівлю електронними відходами.
Наприкінці зустрічі учасники взяли участь у вправі «Місцевий рівень: що може зробити кожна людина або екологічний підрозділ ГО «Республіка Мрія»», щоб вирішити проблему накопичення електронних відходів. Учасники відповіли «Так» на запитання «Чи готові діяти задля зменшення електронних відходів?» та пропонували проводити дослідження, готувати інформаційно-просвітницькі кампанії, закликати свої аудиторії до екологічно дружньої поведінки, берегти свої гаджети, скоротити власні споживацькі потреби, не купувати зайві електричні пристрої.
Повний відеозвіт про захід можна переглянути на каналі "Вісник Мрії" за адресою посилання: https://youtu.be/XBEjufvJpMg
Відгуки, рецензії, есе учнів про перегляд фільму «Край електросміття»:
Андрій Єлькін: Чи бачили ви колись фільм де ніхто нічого не каже? Як можна донести щось до аудиторії, якщо всі герої фільму від початку до кінця нічого не кажуть? Але мова кіно має свої можливості. Візуальний ряд красномовно знайомить глядача з існуючою екологічною проблемою.
Олександр Бачурський: Фільм, який ми дивилися на нашій дев'ятій за рахунком зустрічі є вражаючим та відкриває очі на проблему електронного сміття, яка вже стала глобальною. Він показує, як технічні відходи з постійним зростанням відкладаються в країнах зниженої економічної стійкості, де не вистачає ресурсів для їх відновлення або знищення. Режисер Дейвід Феделе досліджує цю проблему на прикладі Гани та показує, як наслідки неправильного управління електронними відходами стають загрозою для здоров'я місцевого населення та навколишнього середовища африканських країн. На мою думку, ця стрічка є потрібною та актуальною в наш час, коли використання електроніки стає все більш поширеним та популярним. Адже вона показує, як наші дії впливають на навколишнє середовище та здоров'я мешканців іншого континенту. Фільм "Край електросміття" - це не просто розповідь про екологічну проблему, це рішучий заклик до протидії цій проблемі. Перегляд допомагає зрозуміти, що кожен з нас може щось зробити для того, щоб уникнути подальшого загострення даної проблеми.
Даря Лебединська: В фільмі мене вразив дим при спалюванні електронного сміття. Швидше за все дивно не те, яким цей дим був чорним і густим, відразу видно що там міститься дуже небезпечні речовини, а то як люди спокійно ставляться до того, що вони цим дихають. Проблема в тому, що деякі ставлять грошову вигоду вище свого здоров'я та здоров'я інших. Ті люди, які годинами перебирають це сміття, не знайшли іншого виходу, крім як ризикувати своїм життям. Вони дійсно вважають, що перебирання електронного сміття це єдине, що може хоч якось їм допомогти, а так не повинно бути. Це стосується не тільки тих, які працюють на сміттєзвалищі. Під загрозою все найближчі населення, тварини, які там живуть, річки, дерева. Навіть якщо ти живеш просто поблизу, все одно будеш вдихати цей дим . Потрібно більше звертати увагу на цю проблему і виділити гроші на облаштованості підприємств куди будуть звозити всі ці відходи. У людства є можливість за допомогою обладнання переробити такі пристрої, але багато хто просто закриває на все це очі.
Деякі рецензії увійшли у передачу радіо «Республіка Мрія», яка транслювалась в онлайн етері 22 квітня:
МІСЦЕ ДЛЯ РАДІОПЕРЕДАЧІ «ЕЛЕКТРОННІ ВІДХОДИ – СТОП!»
Анастасія Сечіна: Фільм «Край електронного сміття» змусив мене замислитися над дуже важливими проблемами сьогодення. Головне - становище людей, які сортують електронне сміття та страждають через нього.
Режисер зняв чудовий фільм, який показує наслідок вивезення всього електронного сміття до країн третього світу. Фільм складається з двох частин, у першій показано як люди працюють, переробляють відходи, і друга - там, де вони відпочивають та насолоджуються життям, якщо це можливо в таких жорстоких умовах. У фільмі ми дізнаємося про звичайне життя тих людей, які сортують і переробляють електронне сміття. Ми розуміємо, що кожен день чоловіки важко працюють, щоб розібрати якнайбільше сміття.
Декілька разів на день їм привозять нові відходи - це холодильники, телевізори, які на вигляд зовсім нові і могли б ще прослужити, але, мабуть, їх власникам вони більше не потрібні. Часто так буває, що справні майже нові речі люди викидають і купують новіші, сучасніші, хоча старими ще можна було користуватися. Або ця річ була поганої якості як телефони, наприклад, недорогих компаній - користуєшся рік, і він уже починає зависати, гальмувати, і ми сміливо його викидаємо та купуємо новий.
Недоцільне використання електронних пристроїв та техніки веде до збільшення електронного сміття. На полігоні куди звозять електронне сміття пасеться худоба і поруч протікає річка з якої люди могли б брати воду або в ній просто купалися б діти, але на жаль - це неможливо. Від електронного сміття в тому місті, куди його звозять, страшенно постраждала екологія, забруднена річка, зовсім немає дерев і чагарників, а значить: нема кому вбирати всі ті жахливі речовини, які виходять в атмосферу внаслідок спалювання відходів, і вони осідають на шкірі. у легенях цих людей. Усім цим дихають діти, які допомагають у прибиранні сміття.
У другій частині фільму ми бачимо як люди відпочивають. Діти грають у футбол, дорослі грають у настільну гру і про щось розмовляють, сміються, вони просто насолоджуються життям, яким би важким воно не було.
Олександр Гіленко: Сьогодні, завдяки загальнодоступності інтернету, люди можуть припинити читати про те, як виглядають багаті столиці світу або стародавні палаци з їхньою архітектурою, історією та власниками. Клікнувши по миші, ми детально розглядаємо вулиці Парижа, присутні на онлайн трансляції концерту улюбленого гурту; навіть космос тепер можна побачити, не стаючи космонавтом.
Талановитий режисер Девід Феделе зазначив, що тепер людям потрібна картинка. Вони можуть послухати ваші міркування на різні теми, але будуть ставити під сумнів кожне слово, поки не побачать все на власні очі. І коли нам, людям, котрі щодня скаржаться на своє нудне життя, розповідають про те, що, наприклад, в Африці голодують діти або, що десь ведуться війни, в яких гинуть невинні люди, ми прикриваємо долонькою рот і додаємо: "Ну так, це дуже погано". Тому в документальному фільмі "Край електронного сміття" насамперед робиться акцент на візуальному сприйнятті. Та так, це подіяло та дуже сильно. Погодьтеся, якби весь фільм перевели тільки в аудіоверсію, в якій описувалося б те саме, наша реакція була б зовсім іншою. Але це - черговий спосіб достукатися до людства і показати, чим може обернутися наша розбещеність.
"Край електронного сміття" – це місце забутих речей. Наших з вами речей, які ми змінюємо так часто, що не помічаємо цього. Наше суспільство – споживачі, наші життя – суцільна залежність від речей. І за переглядом картини стає не лише шкода цих нещасних людей, які заробляють сущі копійки собі на їжу, дихають отрутохімікатами, засипають на бетонних плитах, а ставати соромно, за все людство в цілому.
Забруднення природи, використання праці жебраків, величезна кількість викинутих на звалище речей діє на глядача, як удар струмом. Після перегляду цієї картини, яка є чимось подібним до утопії, залишаєшся в пригніченому настрої.
Здається, що такого не може бути у реальному світі. Адже уряд давно вирішив би цю проблему. Однак ні, таке місце існує, всупереч нашому усталеному пізнанню світу (адже ми бачимо тільки себе). І поки, ми живемо, стурбовані якимись дріб'язковими проблемами, інші люди працюють у жахливому місці. Не знаю, як щодо пекла, але вже на чистилище воно явно схоже. А найважче – бачити наївну та щиру посмішку на обличчі таких людей. Адже, незважаючи на те, що відбувається, вони продовжують вірити у майбутнє. Вони сміються, грають у футбол чи настільні ігри; хлопці спілкуються із дівчатами, діти заводять дружбу. Це дає нам зрозуміти, що ці люди живі. Вони не роботи, не маріонетки, але ви бачите, на що вони змушені йти.
Їхній світ під ковпаком, який приховує правду від усього світу. Через величезне скупчення диму, темрява настає раніше, ніж заходить сонце. Виснажений погляд, старий одяг, що бовтається на худому тілі, і крапля віри в очах. Більше слів немає. Коли фільм закінчився, я дивився на темний екран ще з хвилину, знову проганяючи у своїй голові всю ту трагічну і похмуру картину. У голові крутиться питання: "Коли на землі закінчиться епоха споживачів?"
Софія Євченко: Електронні відходи – це лише один із видів відходів людської цивілізації, – повідомляється у довідниках Всесвітньої мережі Інтернет. Вони містять викинуті електронні та інші електричні пристрої та їх частини. Наскільки актуальною є дана проблема в екологічному сенсі, ми дізнаємося з двадцятихвилинного документального фільму про забруднення навколишнього середовища в далекій африканській країні Гані.
Як багато можна розповісти за 20 хвилин, ми знаємо з уроків у школі. Але у цьому фільмі всі мовчать, ніхто нічого не розповідає. Єдиним засобом комунікації автора з глядачем є його кінокамера, яка непомітно переміщується у просторі, фокусується, наближає чи видаляє ті чи інші сцени. Завдяки цій майстерній камері ми бачимо людей, які самі, своєю чергою, чудодійним чином не помічають присутність оператора.
З фільму ми дізнаємося, що, виявляється, електронні відходи можуть мати високі класи небезпеки через речовини, що містяться в них, таких як свинець, ртуть, поліхлоровані дифеніли, полівінілхлорид, а при їх спалюванні в атмосферу викидається велика кількість діоксинів - смертельно небезпечних для живого токсикантів.
Тільки уявіть собі: вага електронних пристроїв, від яких щороку відмовляється людство, становить близько 50 мільйонів тонн. Раніше наш учитель екології розповідав нам, що в розвинених країнах, таких як США, електронні відходи здають централізовано у спеціальних пунктах прийому. Сюди потрапляють телевізори, застарілі системні блоки та монітори комп'ютерів, радіоприймачі, холодильники, принтери, сканери. Спеціальні службовці приймальних пунктів все сортують і готують до транспортування. На своїх фотографіях наш учитель показав нам, як виглядають такі центри управління відходами у США:
На уроках ми також дізнавалися, що муніципальна влада в містах, які реалізують концепцію сталого розвитку, створюють необхідні умови для стимулювання активності населення щодо забезпечення належного поводження з електронними відходами, всіляко заохочують екологічно дружні моделі поведінки городян, вигадують ефективні інструменти. які гарантують роздільний збір та непопадання небезпечних відходів на місцеві полігони. Таку екологічну політику там називають стратегією управління відходами.
Виходить, що, застосовуючи правильні підходи, можна мінімізувати будь-які ризики для природи та здоров'я людей.
Проте. Фільм «Край електронного сміття» розкриває ширший пласт проблеми та змушує глядача задуматися про глобальний характер наслідків електронного «засилля» на планеті Земля. З'ясовується, що, очищуючи свій власний будинок від смертельно небезпечних відходів, потрібно пам'ятати про те, на що ми перетворюємо території за межами благополуччя, що здається. Саме в Африку відправляють старе, зламане і непотрібне електросміття. У свою чергу, місцеві жителі в Африці це сміття розбирають, знаходячи в ньому щось цінне, здають на металобрухт або, виймаючи цінні деталі, продають їх, таким чином, заробляючи.
Робота оператора захоплює нашу увагу: ми бачимо великі території, завалені купами електронних відходів, що розгортають і сортують нагромадження електронних звалищ мовчазних людей у просоченому сажею одязі. Клуби білого, сірого і чорного диму, що стелиться по заваленій уламками рівнині, створюють ілюзію вивернутої навиворіт печі з фрагментами, що тліють відслужив електроустаткування. Все, що не становить цінності, підпалюється і перетворюється на сильний токсичний дим, що нагадує дим шин. Все знаходиться в звичному для цієї місцевості жахливому русі, все націлене на можливість отримання коштів для життєзабезпечення місцевого населення.
Тут же, ми бачимо селища, що виникли з будівлями і хатинами, де мешкають сім'ї сортувальників: діти граються з м'ячем, молодь обмінюється новинами, хтось зважує і вантажить на транспортні засоби вилучені дроти, хтось поспішає на розвантаження новоприбулих. вантажівок з холодильниками чи телевізорами, хтось відновлює сили, відпочиваючи у тіні.
Безумовно, цей фільм можна класифікувати як роботу талановитого, непересічного, майстерного художника - документаліста. Великі плани посилюють відчуття тривоги - долоні людини, що поникла від невеселих роздумів, діти дошкільного віку, які намагаються витягти з електричного приладу те, за що можуть заплатити, худобу, яка випасають у задимленому просторі - все певною мірою шокує і створює ефект збентеженості та протесту.
Саме в цьому, мабуть, і є перевага документального кіно перед художнім. Наша свідомість змушена сприймати стресову картинку, не сподіваючись на виправдання вигадкою. Ніхто не грає придуману сценаристом роль. Всі є самими собою - людьми, які щодня вдихають отруйні токсини і ризикують захворіти канцерогенними, мутагенними та алергійними захворюваннями. Кожен кадр є фактом-свідченням - вердиктом, що спонукає до активних дій, до небайдужості, до формування адекватної позиції.
Подивившись цей фільм, я дізналася, що документальне кіно може залишати набагато відчутніший емоційний відгук у душі людини, ніж будь-який оригінальний вигаданий сюжет художнього фільму. У документальній стрічці ми бачимо реальність такою, якою вона є насправді. Режисер лише вибирає ракурси та тривалість експонування тих чи інших сцен. І буває достатньо, як і у випадку з «Краєм електронного сміття», показати один день від світанку до заходу сонця, щоб зробити революційне зрушення у свідомості глядача, розкрити актуальні смисли, припинивши летаргічний сон байдужості та безвідповідальності.
Я думаю, що кожен має обов'язково подивитися цей фільм «без слів». Адже, тільки усвідомивши всю міру неповноцінності існуючого порядку речей і об'єднавши зусилля, ми зможемо знайти нові рішення, які зумовлюють рівне право на безпечне довкілля для всіх жителів планети Земля.
Анастасія Коновалова: З цікавістю переглянула фільм австралійського режисера Девіда Феделе про глобальну екологічну проблему «Край електронного сміття». Цей документальний фільм змусив мене багато про що задуматися. З одного боку, перехід людства в прогресивну інформаційну епоху потребує відповідного технічного забезпечення, впровадження нових технологій, модернізацію засобів забезпечення інформаційно-комунікаційного взаємозв'язку співтовариств, впровадження швидко змінних підходів у реалізації принципів електронного управління соціальними, економічними та світоглядними процесами. Але з іншого, технологічні рішення, що швидко оновлюються, зумовлюють зростання електронних відходів, які потребують безпечної для навколишнього середовища утилізації.
Девіду Феделе вдалося створити вражаючий фільм. Режисер показує нам буденний день із життя людей однієї з країн Африканського континенту. Перше, що впадає у вічі - гори сміття, густого диму, і людей, змушених перебувати в нелюдських умовах токсичного звалища. Їхня доля - безперервне сортування електрообладнання. Щоб заробити собі на їжу вони з ранку до вечора вилучають із побутових приладів, комп'ютерів, телевізорів фрагменти, що містять цінні метали, щоб після здати їх для переплавлення та подальшого використання у виробництві нових електроприладів.
Фактично ми спостерігаємо найбруднішу стадію круговороту металів у природі людської цивілізації. Здавалося б, цей раціональний підхід до реалізації рециклінгу має вітатись. Але у фільмі ми бачимо нещадну картину численних вогнищ, що поширюють всюди їдкий дим з токсинами канцерогенної та мутагенної дії.
Можливо, трудівники сміттєзвалищ, як і належить, отримують молоко за шкідливість і, ризикуючи своїм здоров'ям, мають високі заробітки і облаштують свій побут лише на рівні цивілізованих країн. На жаль, режисер показує нам абсолютно протилежну картину: ми бачимо старі споруди та злиденні умови життя місцевого населення.
Люди тут настільки звикли до таких умов, що перестали реагувати на небезпеку, яка проявляється у кожній екранній деталі документального свідоцтва. Прилади, що спалюються, насичують атмосферу смертельно небезпечними свинцем, ртуттю, хромом та іншими шкідливими речовинами.
Робітники, які заради цінних металів і мікросхем з'їжджаються, щоб плавати, розбивати та розбирати старі телевізори, комп'ютери, мобільні телефони та офісну техніку, мають плату в один долар на годину при 50 годинному робочому тижні. І ціна за все це в майбутньому – їхнє здоров'я. Їх сміття - спосіб заробітку, трохи більше. Але що буде вже скоро – за п'ять, десять, двадцять років? Чи здатні вони також працювати і утримувати свої сім'ї, втративши здоров'я? Чи вистачить у цих нещасних людей грошей, щоб сплатити за дороге лікування? Як житимуть їхні сім'ї та діти вже скоро?
Особливо незабутнім і тривожним моментом у фільмі була поява на екрані десятирічних хлопчаків, які нарівні з дорослими працюють у цій жахливій атмосфері. Все це спонукає глядача до невеселих роздумів.
Я думаю, що щось у планетарному масштабі треба міняти. Необхідні справедливіші політики управління твердими електронними відходами. Забруднення планети електронним сміттям стає новою актуальною екологічною проблемою для людства. Мобільні телефони, комп'ютери, принтери, фотоапарати, ігрові приставки «морально» старіють вже через кілька місяців після покупки. Але наскільки швидко занепадає природа Землі? І що для людей є великою цінністю? Це питання часу – зрозуміти, наскільки важливо думати про це вже сьогодні. Мине кілька десятків років і знадобиться набагато більше ресурсів, щоб відновити придатні для життя території. І не факт, що вийде.
Нині люди викидають електронні відходи, вивозять їх до країн третього світу, вважаючи, що це правильно та нормально. Але, я думаю, що є безліч інших варіантів, щоб без ризику для природи і людини позбутися цих приладів. Напевно є спеціальні центри переробки електронного сміття, де його утилізують правильно, дотримуючись сучасних технологій і витягуючи потрібні матеріали безпечно. Також є благодійні організації, готові прийняти прилади та відправити їх нужденним. Погодьтеся, що не завжди ми купуємо новий прилад, тому що старий несправний. Можливо, його можна полагодити або продовжити його експлуатацію. Завжди знайдуться люди, які потребують такого обладнання.
Ті, хто викидає все це на узбережжя океану, туди, де живуть люди, припускаються непробачної помилки, за яку розплачуватимемося всі ми, люди планети Земля.
Потрібно пам'ятати: електронне сміття – проблема кожного!
Обов'язково подивіться фільм «Край електронного сміття», і подумайте, як ми всі разом можемо допомогти вирішити цю гостру проблему 21 століття.
Додатково!
Режисер Девід Феделе
Народився 1977 року. Режисер-документаліст з Австралії, лауреат численних нагород. Увійшов у світ документального кіно завдяки своїй любові до подорожей та вивчення різних культур. Подорожував Австралією, Європою, Близьким Сходом, Південною Америкою та Африкою. Зазвичай сам продюсує та фінансує власні проекти. Особливо зацікавлений у дослідженні культурних, загальнолюдських та соціальних питань. Його фільми брали участь у конкурсній програмі багатьох фестивалів у всьому світі й демонструвалися на міжнародних телеканалах.
