Для позбавлення від ідеологічного впливу Росії, на думку істориків, Україні слід відмовитися від радянського формату святкування Дня Перемоги. Для цього слід акцентувати увагу не на військових парадах, що є своєрідною формою пропаганди війни, а на допомозі живим ветеранам та вшануванні загиблих. Посилити соціальний аспект підтримки ветеранів як з боку держави, так і з боку громадськості. Перевести радянський культ війни, важливим інструментом якого був День Перемоги, в традицію пам’яті про солдат, які загинули за свою батьківщину.

Про це повідомляється в матеріалі сайту Державного комітету телебачення і радіомовлення.

Зокрема, там вказується: "Історики радять зображувати війну як трагедію та гуманітарну катастрофу, яка коштувала життя мільйонів людей, завдала непоправних втрат людській цивілізації та культурі. У відношенні до України Друга світова війна – ще одна національна трагедія під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і часом вбивати інших українців".

Портал шкільної преси ЗНВК №19 звернувся до наукового керівника всеукраїнського експерименту з упровадження медіаосвіти і члену експертної ради МП "ВМ-НФ", Любов Найдьонової, з проханням - прокоментувати матеріал.

Андрій Єлькін: Історія одна. І, яка б сумна вона не була, вона повинна бути уроком для думаючих людей, а не засобом розбрату. Рекомендації хороші, але чи всі прислухаються до них?

Любов Найдьонова: На минуле свято в Куренівському парку зробили концерт для ветеранів, годували. А вони сиділи сумні-сумні. Старенькі, хворі, в медалях. Відвойовували право сісти за стіл зі своєю дружиною (вона ж не ветеран, їй не передбачено місце за столом). Стидалися взяти зайвий пиріжок. - Діду, чи радієш ти цьому святу? - Я сумую, згадую стільки загинуло молодими.

Андрій Єлькін: Любов Антонівно, Це щось дуже важливе. Це не просто інформаційний привід для шукачів драматичних сюжетів. Тут присутня біль, яка породжується аморальністю нинішніх правителів, які продовжують диктувати населенню цінності безальтернативності чистогану.

Любов Найдьонова: І ця біль, мабуть, також. Зараз багато очікую розмов з приводу свята. Хотілось би, щоб у цих подіях і розмовах була чутливість, було дійсне розуміння стану і душевних переживань справжніх ветеранів, не тих, хто отримав цей статус тому, що охороняв бранців у радянських післявоєнних концтаборах, а тих, хто дійсно воював. Війна - це жахливо. Будь-яка війна - це трагедія. Всіма силами своєї душі я прагну миру. І ветерани також.

Андрій Єлькін: Біль (про яку ми говоримо ) - це переживання минулого. Тут все перемішано, і пил окопів, і приниження сталінських концентраційних таборів. Тому, чи повинні ми диференціювати події та їх героїв, кажучи про справжніх ветеранів і підроблених? Можливо, наше завдання сприймати 9 травня як риску в історії людства, коли люди нарешті назвали зло злом, а добро добром. У цьому всі людські істоти тієї епохи були задіяні в однаковій мірі. І ті мільйони життів, які були покладені на вівтар вічних цінностей, кличуть нас саме до такого розуміння.

Любов Найдьонова: Це нормально, якщо не всі прислухаються. Коли ми, глядачі, знаємо, що рекомендації науковців були, і бачимо, хто прислухався, а хто ні, ми робимо висновки про те, хто є хто.

Андрій Єлькін:  Я думаю, що трагічна складова другої світової саме сьогодні особливо актуальна для усвідомлення. Ось, наприклад, росіяни якимось дивним чином примудряються сублімувати біль, перетворюючи її на пафос і в якусь гордовитість. При цьому, заявляючи про істину в першій інстанції, вони не вживають хоча б боязких спроб зіставити всі втрати і придбання. На жаль, як і раніше вважається, що переможцем є саме той, хто звільнив територію. Якою ціною і з якими подальшими історичними результатами - це вже, на жаль, питання чомусь друге. Чому я про це говорю? Практично весь цивілізований світ - народи всіх країн планети Земля - ​​сьогодні не сумніваються в тому, що росіяни своїми трагічними помилками, які впроваджуються їх ЗМІ, дестабілізують ситуацію в Європі і в чому нагадують нині німців у тридцяті роки минулого сторіччя. Відбувається процес якоїсь реінкарнації, коли Дух помилок переселяється в душі нащадків того народу, чиї предки такою величезною ціною зживали його на полі брані.

Любов Найдьонова: Щодо "духовної реінкарнації". Є, принаймні, два відомих науці цілком матеріальних механізми такої передачі проблеми поколінню, яке не було безпосереднім учасником подій. Один - передача травми через спотворення емоційного розвитку дитини внаслідок зміни реакцій травмованого дорослого (передусім матері). Те, що травма колективна, постраждали всі - не пом'якшує, а тільки погіршує ситуацію. Ключові моменти - замовчування болю, неправильна інтерпретація станів дитини. Другий механізм - це технології пам'яті - частина культурних практик, яка забезпечує реконструкцію минулих історичних подій (ритуали, пісні, книги, кіно тощо). Тут механізм як в психології гри, про яку ще Виготський писав: гра - це не справжні дії, але емоції - вони завжди справжні. Так от, в цьому другому механізмі політичний фактор - дуже великий, особливо в тоталітарному суспільстві. І як показують останні події - в посттоталітарних - теж. Хоча це у світовій практиці вже давно аксіома. Просто скасування апартеїду не змінює психологію гноблених. Просто розвал радянського союзу не скасовує фантом радянського народу і образ думки (не жити, а захищатися від ворогів, зараз, наприклад, модно від "правосеків"). Коли є ворог - можна не жити, з повною дорослої відповідальністю за своє сьогодення, а "боротися з ворогами ", передаючи свої невирішені проблеми своїм нащадкам.

Андрій Єлькін: Чи повинна сприяти усвідомленню першопричини минулих, нинішніх і майбутніх бід практика реконструкції об'єктивної історичної реальності, відчуття болю, переміщення суб'єкта в простір переживань?

Любов Найдьонова: Анестезія болі веде до амнезії, забування, виключення памяті, це змінює ідентичність. Чим більше конфліктів минулого розвязується в цьому поколінні, особливо коли ще живі учасники подій, тим менше залишається нащадкам. Проте, як я наголошувала раніше, потрібно враховувати наявні в людини психологічні ресурси подолання болю. Якщо ресурсами не забезбечувати, ефекти буде протилежний - розростання конфлікту. А для дітей, когнітивний розвиток яких іще не може забезпечити осмислення складних і суперечливих подій - буде додаткове травмування. Коли я говорю про ресурси, насамперед, це смисли - як далі жити, коли таке було можливе, коли ми (люди), а не вони (вороги, нелюди) таке могли допустити. Це цінності, основи буття, паттерни покаяння, прощення, милосердя. І не тільки в релігійному плані, церква не монополіст у цьому питанні, просто має вікову практику, досвід. А в умовах свободи совісті (яка передбачає не тільки свободу віросповідання, але і права бути неоцерковленим чи атеїстом) маємо наголошувати на світському значенні цих ресурсів, принаймні в освіті.

ІВ "Вісник Мрії" © 2014 

Любов Антонівна НАЙДЬОНОВА,  д.п.н., заступник директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, завідувачка лабораторії ПМКМ в Україні, науковий керівник Всеукраїнського експерименту з впровадження медіаосвіти у навчально-виховний процес ЗНЗ України