Я не люблю їздити громадським транспортом, особливо в міських автобусах чи то пак маршрутках, але іноді так складаються обставини, що приходиться сідати в ту чи іншу маршрутку, щоб уникнути дощу чи банально встигнути кудись. То ж сьогодні я відмовився від  мокнення двадцять хвилин під дощем на користь п’ятнадцяти хвилин в задушливому смердопахнючому «Богдані». Як завжди з гучномовців лунала якась попсова мелодія, в даному випадку когось із представників українського шоубізнесу. Доволі дивно, заходячи в маршрутний транспортний чути українськомовну пісню, тому на відміну від інших разів я став вслухатись у те, що лунало із динаміків. Коли закінчилась пісенька якоїсь співачки з доволі дивною назвою (не то Лама не то Антилопа) по радіо продовжилась раніше розпочата розмова з одним із представників націоналістичної партії. Інтерв’юер щиро доказував правоту своїх доводів, переконуючи у тому, що націоналізм, та ще й зразка початку минулого століття, – єдиноправильна та єдиновірна політична ідеологія для сучасної України. Голослівні гасла, якими швиряв дядько направо й наліво, спочатку викликали у мене подив, а пізніше й невимушений сміх.
    Вийшовши на своїй зупинці я довго думав про те, що говорив цей нацик, аналізуючи чим насправді є націоналізм і чого він хоче. З одного боку через націоналізм пройшли усі без виключення європейські нації і нічого поганого в ньому немає, та з іншого, націоналізм є хорошою ідеологією для бездержавних націй, які здобувають або починають будувати вільну національну державу, але аж ніяк не для сформованих держав із зрілими державними інституціями. В держформаціях він перетворюється на політику національного деспотизму та етнічного шовінізму як це було у тій же нацистській Німеччині. Якщо з однієї сторони націоналізм будується на державному патріотизмі та любові до своєї нації чи етносу, то з іншої він передбачає якщо не ненависть то принаймні меншу любов до інших націй, представники яких в силу тих чи інших обставин є вашими/нашими сусідами. І коли для окремого індивідума ще такий погляд куди б не йшло, то для державної ідеології це уже маячня огого, у першу чергу тому, що держава мусить однаково відноситись до всіх своїх громадян незалежно від їх національності релігійних чи б.я. інших уподобань.
   Та давайте спробуємо розібратись із тим, що собою являють складові націоналізму, а саме той же вказаний державний патріотизм та етнізм (любов до свого етносу). Патріотизм – це любов до своєї батьківщини, до землі на якій ти родився до народу і т.ін. Здавалося б нічого поганого, проте нічого поганого якщо цей патріотизм не перетворюється на державну ідеологію, якщо не стає обов’язковим для всіх громадян. Етнізм же є любовю до свого етносу, свого роду, родини, але не становить він загрози лише у тому випадку, коли не переростає в неприязнь та ненависть до інших етносів, а у випадку державної ідеології побудованої на ньому – переростає обов’язково, оскільки пропаганда його передбачає втовкмачування громадянам думки, що ваш етнос (нація в випадку держави) є кращим, досконалішим, правильнішим, істинно арійськішим за інші. Патріотизм завжди використовують як засіб боротьби з інакомислячими, які автоматично перетворюються спочатку на непатріотів, а згодом на ворогів народу та небезпечних елементів (політичних злочинців).
   Згадаймо радянські часи. З раннього дитинства нас хотіли зробити справжніми патріотами своєї батьківщини – Радянського Союзу. Сьогодні стикаємось із тим же патріотизмом в українському контексті, правда різниця у тому, що в совку уже все було відпрацьовано, усі постулати, концепти, базові основи. В Україні ж держава ще не до кінця розібралась, що брати за основу українського патріотизму – чи патріотизм бандерівський чи збочений совковий (суміш бандерівського  з радянським). У будь-якому випадку еліті потрібен державний патріотизм, ця т.зв. оборонна свідомість у формі релігії зі всіма необхідними для цього ритуалами, оскільки так легше утримати державу від розпаду а суспільство тримати в «єжових рукавицях». Ритуал же створює ілюзію своєрідної співучасті, усвідомлення себе частиною замятінського Ми. Отримуючи задоволення від творення «дивного нового світу» під керівництвом «великого брата» громадянин перетворюється в гвинтик механізму. Своєрідний стадний інстинкт із елементами цивілізованості творить нову сутність яка потрібна монстру під назвою держава…Владній еліті, як ми розібрались, потрібен цей стадний інстинкт, вірніше його присутність у головах наших, а то ми розбіжимося по землях евроамериканських, де жити простіше і легше, де рубль довший і ковбаса м’ясистіша, де дороги рівніші а автобуси зручніші. А от чи потрібен цей стадний інстинкт нам, гомо сапієнсам комп’ютерного віку – питання залишається відкритим, тому спробуємо його або відкрити глибше, або закрити остаточно.

Отже, перше що впадає у вічі, показовість даного концепту, адже патріотизм окрім природньої любові до своєї землі, до оточуючих нас людей, у першу чергу містить ту збочену любов до якоїсь віртуально-надуманої структури з підозрілою назвою держава. Виходить так, що я, живучи у пятиста метрах від кордону із Польщею, повинен відчувати своєю батьківщиною Харківщину і відчувати неприязнь, чи просту «чужість», до закордонного села чи міста, яке, в силу різних причин, опинилось за умовною межею. Друге – це відома концепція нашої знедоленості і казочок на зразок: «у полон нас брали, били-убивали, на чужину гнали ». Ці міфи розробляють з метою викликати у нас нездорове бажання захищатись, будувати збройні сили, які, в першу чергу, застосують наші українські (в Росії – російські, у Польщі - польські) хани-гетьмани проти нас же. Найстрашніше те, що такий патріотизм не просто розказує нам історію нашого знедоленого народу, а як нам відомо такими знедоленими у певний час були усі народи (деякі навіть зникли завдяки іншому ідеологічному пропагандизму), але й закликає до постійної боротьби, а значить ненависті до сусідніх народів, що прагнуть «поработити» нас. Уся ця пропагандонська маячня вкінці кінців породжує нездоровий звіриний інстинкт ненависті і людиножерства. У часи торжествуючого гуманізму, а ми стверджуємо що в ці часи живемо, такі пережитки варварських звичаїв, на мою думку, є неприпустимими.
    З давніх давен у нас намагаються викорінити первісні інстинкти сімї та материнства, натомість нав’язати неприродній патріотизм. Ще Кант вважав, і він не помилявся безумовно, що людина є егоїстом від природи і цей природній егоїзм не вдасться ніколи викорінити як би не мріяли про це сучасні політикани. І від себе хочеться додати, що це нормально, і живемо ми в епоху коли головним є індивідум, а не стадні інстинкти, коли цінною є особистість зі всіма притаманними їй морально вольовими якостями, а не стадо дикобразів, які вважають себе кращими за інших в силу свого походження. Для сучасного світу куди важливішою є тема справедливості та свободи особистості, а не патріотизму, як соціального прояву егоїзму, що на відміну від здорового природнього егоїзму (заснованого на природніх началах) є хворобою набутою внаслідок агресивної пропаганди.
   Тому не дивно, що в сьогоднішній Україні найярішими патріотами та націоналістами стали учорашні патріоти Страни Савєтов, які з’ївши партквитки отримали порцію національного українського духу, та безсонними ночами думають про Україну і ненавидять більшовиків, що розпинали їх неньку Україну…
 

Автор: Іван Дида  

Джерело: http://rozmovabez.blogspot.com/2013/06/blog-post_13.html